{:uk}70-а річниця масової депортації українців з Польщі 1944-1947 років{:}{:en}The 70th anniversary of the massive deportation of Ukrainians from Poland from 1944-1947{:}

{:uk}

Минає 70 років з часу масового примусового переселення корінного українського населення зі своїх споконвічних земель Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, які за вказівкою Москви, офіційно на підставі угоди, підписаної М.Хрущовим та представником так званого Польського Комітету Національного Визволення Осубкою-Моравським, відійшли до Польщі. Згідно зі згаданою угодою Польщі було віддано 19500 кв.км. споконвічних українських земель з такими давніми княжими містами як Перемишль, Холм, Ярослав, Любачів, Сянок та сотнями сіл.

Масове примусове переселення корінних українців − одна з найтрагічніших сторінок в історії нашого народу. Більше півмільйона нації назавжди покинуло свою землю, майно, пам’ятники культури, створені віками, могили пращурів, близьких та рідних.

«Тисячі українців безвинно поклали свої голови під час жорстокої переселенської акції, ставши іграшкою в руках «сильних світу цього», яким нічого не вартує пошматувати «меншовартісну» націю», − констатує голова Тернопільського культурно-просвітницького товариства «Надсяння», професор Йосип Свинко у книзі «Межовий край у вогні». За спогадами автора, у ході просування лінії фронту на захід і звільнення Польщі від гітлерівців, у липні 1944 р. польськими комуністами у Любліні було створено тимчасовий уряд, так званий Польський Комітет Національного Визволення.

Паралельно з ним у Лондоні перебував законний уряд Польщі, який керував країною до 1 вересня 1939 р., тобто до нападу фашистської Німеччини на Польщу. Коли назріло питання про реформування кордону між Польщею і СРСР, польський Лондонський уряд вимагав відновлення Польщі в кордонах, які існували до 1 вересня 1939 р, що Сталіна не влаштовувало. Водночас, Польський Комітет Національного Визволення, який формувався під контролем Москви, погодився на проведення кордону вздовж так званої лінії Керзона, але вимагав відселення з території нової Польщі українців, білорусів і литовців, щоб остаточно розв’язати проблему національних меншин.

9 вересня 1944 р. М.Хрущов від імені уряду УРСР за вказівкою Москви підписав у Любліні з головою Польського Комітету Національного Визволення Осубкою-Моравським «Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Негайно було сформовано апарат Головного уповноваженого з переселення українців в УРСР, котрий очолив тодішній заступник наркому харчової промисловості УРСР, майбутній перший секретар ЦК КПУ, Голова Президії Верховної Ради СРСР М.В.Підгорний. Фактично, процесом протиправної акції керував заступник наркома внутрішніх справ УРСР полковник держбезпеки Т.Кальненко, а потім П.Коноваленко, який обіймав цю посаду з 10 грудня 1945 р. Вони направляли відповідні директивні вказівки, інформували Головного уповноваженого уряду Української РСР М.Підгорного, даючи йому вказівки про те, яким чином і що необхідно робити для прискорення виселення українського населення.

Кальненко і Коноваленко мали безпосередні стосунки з представником Польщі. Відбувалось це у прифронтовій смузі, звільнений усього кілька тижнів тому, коли не існувало ще ні визнаного кордону, а в Польщі не було ще уряду, тобто найвищого виконавчого і розпорядчого органу державної влади, коли більше 80-ти відсотків території Польщі в її нинішніх кордонах була ще окупована ворожою армією. Від німецької окупації Варшава була звільнена 17 січня 1945р, більше ніж через чотири місяці після підписання угоди про « переселення» та введення її в дію. Договір про радянсько-польський державний кордон вздовж лінії Керзона з відступами на користь Польщі було укладено лише через одинадцять місяців, 16 серпня 1945 р. Характерно, що договір про кордон підписав уповноважений радянського «центрального» уряду. Тоді як угоду про «переселення» − представник периферійного уряду УРСР.

Оскільки переселення почалося дуже поспішно, 15 жовтня 1944 р., тобто ще до закінчення війни і до укладання договору між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон, то акція депортації українського і польського населення була протизаконною, такою, що докорінно суперечила міжнародно-правовим актам, нехтувала елементарними правами сотень тисяч людей. Договором передбачалось, що: «евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі».

Спочатку так і було, як передбачалося договором. У селах почали роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР і Польщі, які проводили відповідну агітацію. Передбачалося почати евакуацію з 15 жовтня 1944 р. і закінчити її 1 лютого 1945 р. Восени і взимку 1944 р. до УРСР за бажаннями виїхала частина населення. Це, насамперед, мешканці знищених війною сіл, члени і сим патики компартії, москвофіли. Таких було небагато. З початком 1945 р. кількість добровольців різко зменшилась, а з половини 1945 р. переселення майже припинилося. Українці, які виїхали в Україну і першими побачили «щасливе колгоспне життя», почали нелегально повертатися і розповідати землякам, що їх там чекає. Про «переваги» радянського способу життя переселенці писали також у листах.

Одночасно з розгортанням роботи з евакуації українського населення зростає національна неприязнь поляків до українців, починаються залякування, погрози і навіть убивства. Польські власті закривають українські школи, ліквідовують церкви тощо. На початку 1945 р. в Польщі організовуються національні збройні формування, які вдаються до геноциду проти українців, аби прискорити їх виселення. Водночас відбувається процес нелегального формування Армії Крайової (АК), яка також здійснює терористичні акції проти українського народу. Запалали цілі села на Холмщині, Надсянні, Лемківщині, полилися ріки крові.

Та українці не хотіли покидати землі пращурів і свої домівки навіть під загрозою смерті. Вони ховалися в лісах, криївках, створювали загони самооборони, захищалися, як могли. І тоді польська влада спільно з НКВС СРСР приймає рішення про введення 1 вересня 1945 р. трьох дивізій Війська Польського на територію Перемишльського, Лісківського і Любачівського повітів для прискорення виселення українців з Польщі. Війська почали справжній терор, що супроводжувався пограбуванням, мародерством і знищенням українського населення. Зайшовши у село, військові частини давали для збору по декілька годин і під цівками автоматів гнали людей на збірні пункти, нашвидкуруч оформляли евакуаційні документи і відправляли людей далі до кордону. А там, під відкритим осіннім небом, без даху над головою, переселенцям доводилося тижнями чекати вагонів для виїзду в УРСР. Товарними вагонами людей везли, як худобу, навіть на відкритих платформах під дощем і снігом, голодних, без будь-якої медичної допомоги.

14 грудня 1945 року з’являється додатковий протокол угоди від 9 вересня 1944 року про виселення українців з Польщі і поляків з України, згідно з яким строк переселення продовжують до 15 червня 1946 р. Навесні і на початку літа 1946 р. розгорнулося нове масове вигнання українців з усієї території Закерзоння.
До 2 серпня 1946 року було евакуйовано 97,2 відсотка родин, 96,8 відсотка населення. Найбільше їх знайшло притулок у західному регіоні України. Зокрема у Тернопільській області 41105 родин, або 173360 осіб.

І все ж після цього на осінь 1946 р. у своїх домівках ще залишилася близько 150-160 тис.українців, яким вдалося сховатися в лісах під час депортації або втекти зі збірних пунктів. Оскільки договір про переселення, укладений в 1944 р. перестав діяти, в польських урядових колах почали шукати інші шляхи остаточної ліквідації української меншості на території Польщі. Тоді виникла ідея щодо переселення українців на т.з. повернуті землі у північно-західній Польщі.

Вбивство віце-міністра оборони генерала К.Свєрчевського (28 березня 1947 р.) прискорило перебіг подій. Вже за кільканадцять годин, 29 березня 1947 р. на спеціальному засіданні Політбюро ЦК ПРП під головуванням В. Гомулки схвалено постанову про виселення на «нові» землі українських і змішаних сімей. 28 квітня 1947 р. розпочалася операція «Вісла». В липні 1947 р. операційна група «Вісла» розпочала т.з. «доочищення території» від української людності, яка уникла переселення і знищення розпорошених сил УПА. 16 липня 1947 р. генерал Мосор видав таємний наказ №010, на підставі якого особи, які повернулися до попереднього місця проживання з західних земель підлягали арешту і відправленню до концентраційного табору в Явожні. Усього за час операції «Вісла» від 28 квітня до 12 серпня 1947 р. переселено на північно-західні землі Польщі 140575 осіб української національності, які проживали на території 3 воєводств (22 повітів). Щоб унеможливити нелегальне повернення українців на рідні землі, декретом від 27 липня 1949 р., їх позбавлено права на залишені господарства та майно, навіть, якщо вони не були зайняті новими власниками.

На жаль, цей закон не втратив своєї чинності до сьогоднішнього дня.
Як підкреслено у Зверненні Української Всесвітньої Координаційної Ради до Президента, Голови Верховної Ради та уряду України «Наслідки депортації ще й тепер вирішально впливають на становище української громадськості і Польщі. Виселення, фактично, поставило її у діаспорне становище, хоча українці в Польщі − автохтонна людність історичних земель: Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя.

Трагічна сторінка насильницького виселення українців з рідних земель, незважаючи на сімдесятирічну давнину досі відлунює болем у душах жертв депортації і в сьогоднішній непростий для України час особливо гостро дисонує з подіями на Сході, де сусід-чужинець знову демонструє свою зверхність над українським народом.{:}{:en}

70 years have passed since the mass forced displacement of the indigenous Ukrainian population from their original lands of Nadseniy, Lemkivshchyna, Kholmshchyna and Pidlyashchy, which, according to Moscow’s order, officially on the basis of an agreement signed by Khrushchev and a representative of the so-called Polish National Liberation Committee, Ozubka-Moravsky, departed to Poland According to the agreement, Poland was given 19500 sq. Km. the original Ukrainian lands with such ancient princely cities as Przemysl, Kholm, Yaroslav, Lyubachiv, Syanok and hundreds of villages.

The massive forced displacement of indigenous Ukrainians is one of the most tragic pages in the history of our people. More than half a million people have forever left their land, property, cultural monuments, created by centuries, graves of ancestors, relatives and relatives.

“Thousands of Ukrainians have blamelessly laid their heads during a brutal resettlement action, becoming a toy in the hands of” the strongest of this world, “who are not worthy to trample on a” less-affluent “nation”, – says head of Ternopil Cultural and Educational Society “Nadseniya”, Professor Joseph Swinko the book “The boundary edge in the fire”. According to the author’s memories, in the course of advancement of the front line to the west and the liberation of Poland from the Nazis, in July 1944 a Polish government was created by the Polish Communist Party in Lublin, the so-called Polish National Liberation Committee.

Along with him in London, there was the legitimate government of Poland, which led the country by September 1, 1939, that is, before the fascist Germany attacked Poland. When the question of reforming the border between Poland and the USSR was over, the Polish London government demanded the restoration of Poland at the borders that existed before September 1, 1939, that Stalin did not suit. At the same time, the Polish National Liberation Committee, which was formed under the control of Moscow, agreed to hold the border along the so-called Curzon line, but demanded the resettlement of the territory of the new Poland by Ukrainians, Belarusians and Lithuanians in order to finally resolve the problem of national minorities.

On September 9, 1944, Khrushchev, on behalf of the UkrSSR Government, signed a “Agreement on the evacuation of the Ukrainian population from the territory of Poland and Polish citizens from the territory of the Ukrainian SSR” in Lublin by the chairman of the Polish National Liberation Committee of Osubka-Moravsky in Lublin on September 9, 1944. Immediately formed the apparatus of the Chief Commissioner for the Resettlement of Ukrainians in the Ukrainian SSR, headed by the then Deputy People’s Commissar of the Food Industry of the Ukrainian SSR, the future First Secretary of the Central Committee of the CPU, and the Chairman of the Presidium of the Supreme Soviet of the USSR MV Podgorny. In fact, the process of the illegal campaign was managed by the Deputy People’s Commissar of Internal Affairs of the UkrSSR colonel of State Security T. Kalnenko, and then P. Konovalenko, who occupied this post on December 10, 1945. They sent the relevant directive directions, informed the Main Authorized Government of the Ukrainian SSR M. Pidgurny, giving he is instructed as to how and what should be done to accelerate the eviction of the Ukrainian population.

Kalnenko and Konovalenko had a direct relationship with the representative of Poland. It happened in the front line, released only a few weeks ago when there was no recognized border yet, and in Poland there was not yet a government, that is, the highest executive and administrative body of state power, when more than 80 percent of the territory of Poland at its current borders was still occupied by a hostile army. From the German occupation, Warsaw was released on January 17, 1945, more than four months after the signing of the “resettlement” agreement and its entry into force. The agreement on the Soviet-Polish state border along the Curzon line with retreats in favor of Poland was concluded only eleven months, August 16, 1945. It is characteristic that the treaty on the border was signed by an authorized Soviet “central” government. While the agreement on “resettlement” is a representative of the peripheral government of the USSR.

Since the resettlement began very quickly, on October 15, 1944, that is, before the end of the war and before the conclusion of the agreement between the USSR and the Polish Republic about the Soviet-Polish state border, the action of the deportation of the Ukrainian and Polish population was illegal, such that it radically contradicted the international- legal acts, neglected the basic rights of hundreds of thousands of people. The treaty provided that: “Evacuation is voluntary and therefore coercion can not be applied directly or indirectly. The wishes of the evacuees can be expressed both verbally and in writing. ”

At first, it was, as was envisaged by the treaty. Resettlement commissions, created from representatives of the Ukrainian Soviet Socialist Republic and Poland, which conducted appropriate agitation, began work in villages. It was supposed to begin the evacuation from October 15, 1944 and finish it on February 1, 1945. In the autumn and winter of 1944, part of the population left the USSR for its desires. These are, first of all, residents of the villages destroyed by the war, members and sympathies of the Communist Party, Muscophiles. There were so few. Since the beginning of 1945, the number of volunteers has fallen sharply, and since half of 1945, the resettlement has almost stopped. The Ukrainians who traveled to Ukraine and first saw the “happy collective farm life” began to return illegally and tell their fellow countrymen what they were waiting for there. The “benefits” of the Soviet way of life migrants also wrote in the letters.

Simultaneously with the evolution of the evacuation of the Ukrainian population, the national hostility of the Poles to Ukrainians increases, and intimidation, threats and even murders begin. The Polish authorities close Ukrainian schools, liquidate churches, and so on. In early 1945, in Poland, national armed groups were set up, which resorted to genocide against Ukrainians, in order to expedite their eviction. At the same time, the process of illegal formation of the Army of Craiova (AK), which also carries out terrorist actions against the Ukrainian people, is taking place. The entire villages in the Kholmshchyna, Nadsyany, Lemkivshchyna, and the rivers of blood flowed.

But Ukrainians did not want to leave the land of ancestors and their homes even under the threat of death. They hid in the woods, in the creek, set up self-defense detachments, defended themselves as they could. And then the Polish authorities together with the NKVD of the USSR take a decision on the introduction on September 1, 1945, of the three divisions of the Polish Army in the territory of the Przemyslsky, Liskovsky and Lubachivsky counties to accelerate the eviction of Ukrainians from Poland. The troops began a real terror that was accompanied by robbery, looting and the destruction of the Ukrainian population. After entering the village, the military units were given to collect for several hours and under the tricks of automatic machines, they chased people to the assembly posts, quickly drafted evacuation documents and sent people further to the border. And there, in the open autumn sky, without a roof over his head, the settlers had to wait for weeks for cars to leave for the USSR. Commodity wagons were carried by people like livestock, even on open platforms in the rain and snow, hungry, without any medical aid.

On December 14, 1945, an additional protocol was signed on September 9, 1944, on the eviction of Ukrainians from Poland and Poles from Ukraine, according to which the term of resettlement continues until June 15, 1946. In the spring and early summer of 1946, a new mass expulsion of Ukrainians unfolded from across the Zakering Zone.
By August 2, 1946, 97.2 percent of the families, 96.8 percent of the population were evacuated. Most of them were sheltered in the western region of Ukraine. In particular, in the Ternopil region 41,105 families, or 17,336,60 people.

Yet, after this, in the autumn of 1946, about 150-160 thousand Ukrainians remained in their homes, who managed to escape in the woods during deportation or escape from the collective points. Since the relocation agreement concluded in 1944 ceased to operate, Polish government circles began to look for other ways to eventually liquidate the Ukrainian minority in Poland. Then there was an idea about the resettlement of Ukrainians to the so-called returned lands in northwestern Poland.

The assassination of the Deputy Secretary of Defense, General K. Sverchevsky (March 28, 1947), accelerated the course of events. For a few hours, March 29, 1947, at a special meeting of the Politburo of the Central Committee of the PRP under the chairmanship of V. Gomulka, an order was passed approving the deportation of Ukrainian and mixed families to the “new” lands. On April 28, 1947, Operation Wisla began. In July 1947, the operating group “Wisla” began the so-called “Clean-up of the territory” of the Ukrainian people, which alienated the resettlement and destruction of the scattered forces of the UPA. On July 16, 1947, General Mosor issued a secret order No.010, on the basis of which persons returning to their previous residence from the western lands were subject to arrest and deportation to the concentration camp in Jaworzno. During the operation “Wisla” from April 28 to August 12, 1947, 140,575 Ukrainian nationalities residing in the territory of three voivodships (22 counties) were relocated to the northwestern lands of Poland. In order to prevent the illegal return of Ukrainians to their native lands, by decree of July 27, 1949, they were deprived of the right to leave farms and property, even if they were not occupied by new owners.

Unfortunately, this law has not expired until today.
As stressed in the Appeal of the Ukrainian World Coordinating Council to the President, the Chairman of the Verkhovna Rada and the Government of Ukraine, “The consequences of deportation still have a decisive influence on the situation of the Ukrainian public and Poland. Eviction, in fact, set her in a diaspora position, although Ukrainians in Poland are the autochthonous population of historical lands: Lemkivshchyna, Boykivshchyna, Natssyany, Kholmshchyna and Podlyashchy.

Tragic page of forced evictions uk{:}