Англійська Тарасівка: коли мова – не головне

Цьогоріч виповнюється 54 роки з того часу, як у самому центрі Англії розташований центр СУМу (Спілки Української Молоді). Тут проходять літні табори для українсько-британської молоді.

Нинішній табір особливий не лише тому, що ювілейний – 54-й, але й через склад учасників: крім британських українців різних поколінь, сюди приїхали 15 підлітків з України в рамках програми “Діти героїв”.

На перший погляд, Тарасівка виглядає українською: всюди національні прапори та символи, дорослі і діти у вишиванках, навіть написи зроблені переважно українською. Але щойно починаєш спілкуватися з таборянами, розумієш, що це – Британія.

Багато місцевих майже не говорять “юкі”, як вони називають українську мову, справно вставляючи українські слова в англійську. І нехай нікого не вводять в оману співи українських пісень: учасники табору зізнаються, що змалечку зазубрювали їх, часто не усвідомлюючи змісту.

“Я сам не розумів цих пісень. Я мусив так швидко їх вивчити для концертів, що навіть не мав часу думати, про що співаю. Тепер я вже розумію, але це все трохи смішно”, – каже Маркіян. Він народився в Британії, як і його батьки, які з трьох років привозили його до Тарасівки. Хлопець чесно розказує, що довгий час це було примусово, і лише кілька років тому стало свідомим бажанням.

Майже всі заходи в Тарасівці мають культурно-патріотичний характер. Ця “українськість” вражає тих, хто приїжджає з України.

“Вони тут дуже такі патріотичні, я навіть не очікувала, що вони такі будуть”, – ділиться враженнями 15-річна Аня з Запоріжжя, яка приїхала до Тарасівки в рамках програми “Діти героїв”.

“Ми всі були виховані в СУМі, я тут п’ятдесят років тому була на таборі, і багато з нас пройшли Тарасівку”, – розповідає Марія Фінів, яка нині привозить до табору вже своїх онуків. Вона зізнається, що почувається українкою, хоча і народилася в Британії: “Ми виховані були зовсім в українському дусі. Я пішла в англійську школу, але зовсім не вміла англійською говорити. Сиділа там п’ять років і нічого не знала”.

Раніше на місці Тарасівки була військова база, потім її замінив табір для переміщених людей, СУМ придбав цю територію, коли вона кілька років стояла занедбана. Тепер життя тут активізується навесні і вирує до осені. Потрапити до літнього табору в Тарасівці не так просто: обов’язковою умовою є не лише членство в СУМі, але й активність дитини у регіональному українському осередку, розказує голова організації Зенон Фінів.

До Тарасівки приїжджають діти і з-поза меж Британії, наприклад, з континентальної Європи, зокрема з країн, де СУМ не такий активний і не має подібних таборів.

Українці пізнішого покоління в Британії часто вже майже не говорять українською або старанно й повільно підбирають слова, говорячи українсько-англійським суржиком, як-от Антоніна з Манчестера, яка переїхала в Британію в чотири роки.

Але СУМ не ставить собі за мету вчити дітей української мови, кажуть організатори, тому багато місцевих заходів проводять англійською: саме її найкраще розуміють британські українці третього чи навіть четвертого поколінь.

Марія Фінів, голова Організації Українських Жінок у Британії, розповідає, що її онуки живуть у Бельгії, але щороку приїжджають до Тарасівки: єдина спільна мова для неї та онуків – українська, тож вони змушені вчитися.

“Ми – виховна організація, ми виховуємо наших СУМівців в українському дусі”, – описує мету Тарасівки голова СУМу Зенон Фінів.

Але тут не лише танцюють і співають, для дітей проводять уроки, які тут називають “гутірками”, обговорюють те, що відбувається в Україні. Наприклад, минулого року до Тарасівки привезли виставку, присвячену Євромайдану, з фотографіями загиблих та поранених.

“Старше юнацтво ми примусили вдивлятися в ці фотографії, думати про них, говорити. … Ми занурювали їх у цю атмосферу, щоб вони якомога більше відчули той біль і тектонічний здвиг”, – розповідає Тетяна Клименко з СУМу.

“Стали більше українцями”
Тарасівка може прийняти кількасот людей. Колись їх могло бути до шестисот, зараз – удвічі менше. Але цього року кількість зросла: спершу Євромайдан, а потім і конфлікт в Україні активізували місцеву громаду.

“Ці всі події нас трошки збудили. Ми всі шануємося і почуваємося українцями, але через усі ці зміни та події в Україні ми всі стали ще трохи більше українцями, якщо можна так сказати”, – пояснює пан Фінів і розповідає, що активність переважно виливається у доброчинні проекти.

Як і в самій Україні, тут розпочали з допомоги для майданівців, потім почали збирати допомогу для бійців АТО, а зараз намагаються охопити родини постраждалих від конфлікту.

“Діти героїв” – один із таких проектів.

Його куратор Тетяна Клименко розповідає, що ідея привезти до Лондона дітей активістів трансформувалася із розпалом боїв на Сході. До Тарасівки привезли кількох дітей загиблих активістів Майдану, але переважно – це діти загиблих в АТО. У когось батько був на борту ІЛ-76, збитого в Луганському аеропорту, у когось – не вийшов з Іловайського котла.

Дітей шукали через волонтерів, намагаючись запросити якомога більше зі сходу та півдня. Мета проекту – не тільки показати дітям Європу чи Британію, але й просто розважити.

Гроші на поїздку зібрали серед місцевої діаспори – вийшло більш ніж удвічі більше, ніж сподівалися. За словами Тетяни Клименко, грошей вистачило би на 50 дітей, але обмежилися 16 (одна дитина в останній момент не змогла приїхати) – саме таку максимальну кількість, за словами куратора, може прийняти табір.

Через гостей змінили програму табору: щоб не зачіпати болісні для дітей теми, але їхня присутність змінила атмосферу.

“Вони часто нас питають: як воно? Як ви почуваєтесь? Вони просто не можуть уявити. Вони такого не переживали”, – описує Даша з Полтавщини те, як британці сприймають події в Україні.

“У нас мало хто може танцювати гопака, а тут…” – ділиться дівчина враженнями про те, що її найбільше здивувало в Тарасівці.

Вона мріє стати юристом і переїхати жити з села до міста. Каже, що дивувала британців розповідями про те, як українці допомагали армії. Дуже спокійно і якось по-дорослому Даша розповідала, як її кремезному батьку всім селом збирали гроші на нестандартну форму, на ножі для його підрозділу, на тепловізор.

“Коли папа вже загинув, переслали його речі – бронежилет, форму. З нашого село йшов боєць, то ми йому віддали речі, бо вони йому потрібніші”, – розповідає Даша.

15-річна Аня з Запоріжжя дуже схожа на своїх британських однолітків: любить грати у волейбол і їздити на велосипеді, хоче стати журналістом. Щоправда, коли вона розповідає про свою родину, її голос трохи тремтить. Аня також вважає, що британці, і українські британці теж, лише частково розуміють те, що відбувається в Україні, і доходить висновку – так легше.

“Мені тато теж нічого не розповідав: що в нього не спитаєш, він каже – дрова рубаємо, чай п’ємо, машини ремонтуємо. … Але насправді папа правильно робив, нам було спокійніше”, – розповідає дівчина про загиблого в АТО батька.

Частина громади
Уже літній Євген Борщ, згадуючи дитячі поїздки до табору, ностальгічно говорить про більшу дисципліну та суворих учителів. Але за 50 років існування Тарасівка дуже змінилася, так само, як і покоління її вихованців.

Стефка Литвин із Манчестера зараз викладає в таборі, вона розповідає, що колись тут було чути лише українську мову, а “гутірки” більше нагадували не завжди цікаві шкільні уроки.

“Ми хочемо, щоб ці діти підросли і робили те саме, що робимо ми: повернулися дорослими і вчили інших”, – розповідає Софія Федечко. І вона, і її колеги кажуть, що намагаються не створювати дітям негативного досвіду: головне, щоб було цікаво і зрозуміло, а “зрозуміло” в цьому таборі означає – англійською мовою.

Імовірно, в самій Україні не всі погодяться з цим, але в британській Тарасівці вважають, що “мова – це не головне, ти можеш почуватися невід’ємною частиною громади і не говорити українською. Багато дітей так і роблять”.